Dec. 17th, 2014

ne_znaiko: (Default)
Знов приходили оті егоісти (себто ієговісти, як зве їх баба) . Про бога поговорити. Та я сама вже скоро з ним розмовлятиму. Відправила. І отакі молоді, де час знаходять? Учити мене хотять, хе-хе.
ne_znaiko: (Default)
На одном проекте работал у нас Паша. Специалист хороший, в общении приятный, спокойный, вежливый. Только оставался невыясненным вопрос его ориентации. По каковому поводу происходили дискуссии.
- Ну посмотрите, какой он манерный.
- Да, как начинает рассказывать - ручки сложит, глазки под лоб запустит...
- Вообще-то у него есть дети.
- Я вас умоляю. Ну кому когда мешали жены, дети?
- Да какая разница, что вы так волнуетесь?
- Мне без разницы, я их люблю, обожаю, с ними работать одно удовольствие, никаких нервов, никаких проблем. Интересно просто.
- Да какой он там манерный, задумчивый просто, ничего такого.
- А походку вы его видели?
Вдруг как в сказке скрипнула дверь - и на пороге сам герой домыслов. С видом несчастным и измученным опустился на стул и поведал: буквально только что он вырвался из лап стоматолога.
- Я так давно к ним не попадал. Я же не знал , что у них эти кресла пыточные и лампа в глаза, комитет глубкого бурения во всех смыслах, блин...
Вдруг на полуслове Пашу прерывает самый веселый и взбалмошный:
- Ой, извини, ты отдохни, а я анекдот расскажу, а то забуду. Приходит дама к гинекологу, ложится в кресло...
И дальше дурацкая пошлятина про поиски и находки внутри дамы, и не смешно. Кто усмехается, кто фыркает, а Паша без паузы заунывным голосом продолжает свой сказ:
- Так вот, ложусь я в кресло...
Тут смешно становится всем, включая самого мученника, хотя после пыток смеяться ему больно и неудобно. Взбалмошный вытирает слёзы и резюмирует:
- Можешь не продолжать. Главное, ты рассекретился.
Опять смех и никакого сочувствия, что за люди.
ne_znaiko: (Default)
Під час перебування в Польщі неодноразово доводилось відповідати на запитання її мешканців по Україну. Всіх цікавлять події в нашій країні, війна Росії з Україною. Вони з самого початку бачили це саме так. Тема сепаратизму для них зовсім не зрозуміла. Старше покоління більш обізнане на радянському минулому, вони порівнюють нашу боротьбу зі своєю, але все одно їм важко повірити, що є люди, які хотять перетворити Україну на частку Росії. Просто не розуміють, як можна жити в країні і не бути патріотом.
Серед багатьох запитань повторювалося різними людьми ще одне - чому ми не розмовляємо українською. Доводилося докладно переповідати історію сходу України, розповідати про русифікацію. Пояснювати, що українська зберіглася лише в селах. Що наші батьки, якщо вони йшли до школи в 50 - 60 роках, ще могли потрапити до української школи, але потім школа стала російскою, а за нею все, вищі, робота і побут. Всі ці розмови примушують повернутись в минуле, по-іншому оцінити, як воно було, і чому саме так.
У поляків не було такого історичного досвіту, коли декілька поколінь не мали можливості знати минуле своєї країни. Коли я думаю про це, потрапляю в піонерське дитинство і бачу маленький жовто-блакитний значок на піджаку двоюрідного брата. Це кольори команди Металіст, а він - її фанат. Але насправді це прапор України, яка існувала до радянських часів. Брат розповідає мені про це і навідь заспівує:" Жовтий і блакитний - наші кольори..." Все це я вперше чую і не пригадую з історії, щоб до радянськіх часів тут існувала держава, яка б мала власний прапор, а значить і власне... все інше? Дуже дивно. Для дорослих це також була таємниця. Пригадую, що брат умовив свою маму пошити величезний прапор, який на стадіоні відібрала міліція. Дорослі не розуміли, чому. Це був просто прапор футбольної команди.
Не знаю як це сталось, що фанати Металісту були осередком українознавства, але розумію, що не випадково саме вони пустили в світ пісню, яка стала народним хітом.
Дивно, але тільки після спілкування з мешканцями інших країн усвідомлюєш, що люди, які не мають поняття патріотизму - справжні дикуни. А коли згадуєш про ті маленькі крихти знання, з яких відроджується пам"ять, відчуваєш, що надія у нас є. Хоча і не у всіх.
Метки: Українці, Харків
ne_znaiko: (Default)
Іноді трапляється випадок зустріти, побачити, почути таку людину, що навідь ніяковієшь, міркуючи, як про неї розповісти. Масштаб особистості вражає так, що сумніваєшься, чи маєш право писати про неї. Але справді великі люди поводяться дуже просто, уникаючи жодного натяку на пафос і визнання власної величі. Таким людям є що сказати, і вони прагнуть спілкування. Просто спостерігати за такою людиною - це навчання і велике задоволення.
Моноспектакль Анджея Северина Шекспір forever! і був такою неймовірною зустріччю.

1517380_760026354069672_63008318539606452_n

Анджей Северин - актор, режисер і директор Польського театру в Варшаві, працював в паризькому Комеді франсез, змімався в Анджея Вайди, Стівена Спілберга, Єжи Гофмана.
19774_214196710993_5478946_n

Під час вистави цей видатний актор насамперед прагнув показати, що " весь світ - театр" і немає межі між глядачами і акторами, вони в кожну мить можуть помінятися місцями. І яке завгодно місце може перетворитися на сцену. Дія в п"єсах Шекспіра відбувається в різноманітних місцях, але щоб їх побачити потрібна лише уява. Такий актор не потребує ані декорацій, окрім підлоги і стільця, ані костюмів, перетворюючи на них власний одяг. Незважаючи на такий мінімалізм Анджей Северин перетвоюється на багатьох персонажів Шекспіра. Це чоловіки і жінки, королі і жебраки, п"яниці і воїни.Це неймовірно смішні і неймовірно трагічні постаті. Кілька разів показує життя людини в кожному віці, від дитинства, молодості, зрілості до гибокої старості, після якої темрява.

10341872_10204862229462813_7218794399695349974_n

Вимагаючи діалогу з глядачем, Анджей Северин ставить декілька запитань. Питання від Шекспіра, яке актор ставить сучасним українцям: чи правда, що лише молодість може бути справді відважною, бо разом із віком приходить боягузтво? Ще багато питань і тем показують, наскільки сучасними можуть бути твори вічного Шекспіра. Але це справжне диво - виконання одним актором багатьох ролей багатьох його творів.

10448242_10204862229342810_2393240950325621359_n

Цей чудовий спектакль є актом підтримки України в скадні для неї часи. Це подарукок, який видатний митець вирішив зробити українцям, аби довести немарність зусиль боротьби і немарність жертв, яких вона вимагає.
На останок він прочитав Заповіт Шевченка польської мовою. В його виконанні ці знайомі з дитинства слова несподівано доводять до сліз.

Якщо такі люди відчувають потребу допомогти українському народові, сказати слова підтримки, для чого їдуть в далекий холодний Харків, чи маємо ми право зрадити надію, знову прогавити шанс на визволення? Адже після спілкування з такою людиною, відчуваєш, що надія є.
Метки: Интересный человек, Польща, спектакли
Page generated Jun. 23rd, 2017 03:33 pm
Powered by Dreamwidth Studios